Персональний сайт

Запорізька Січ

tualon — Wed, 18 Feb 2009 19:17:57 GMT

Герб Війська Запорізького
Запоро́зька Січ — суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва, що склалася наприкінці ХV ст. - першій половині XVI ст. за дніпровими порогами у районі острова Хортиця.

Початок Січі

Виникнення Запорозької Січі було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров'я феодалами Великого князівства Литовського, посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту і пробудженням самосвідомості українського народу. За перші десятиріччя 16 ст. панству вдалося підкорити своїй владі значну територію Середнього Придніпров'я й обернути більшу частину українського козацтва на феодально залежне або напівзалежне населення. Однак частина козаків, щоб позбутися феодального гноблення, відступила на Південний Схід, у низов'я Дніпра.
Перші козаки з'явилися на порогах Дніпра, ймовірно, наприкінці 15 ст. У 1492 році запорізькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорожців узагалі. 1 серпня 1492 року відбувся похід запорізьких козаків в Дніпровський лиман під проводом князя Богдана Глинського. За морською традицією, заведеною на всіх флотах держав світового співтовариства, якщо немає конкретної дати підписання конкретного документа про створення національних військово-морських сил, то «днем флоту» вважається дата його першої перемоги.
Вже 1527 р. кримський хан Сапіг-Гірей скаржився литовському урядові на черкаських і канівських козаків, які поблизу татарських кочовищ ставили «уходи» (займалися промислами), а рибу, хутра й мед вивозили звідси на продаж у «волості» (державну територію Литви). Багаті угіддя за порогами принаджували литовських та українських феодалів. Пани з загонами озброєної челяді не раз вдиралися в козацькі володіння.
Таким чином, біля порогів, як і раніше на Середньому Придніпров'ї, зіткнулися дві колонізаційні хвилі: панська — в особі магнатів, переважно старост південно-східного прикордоння Великого князівства Литовського, та народна, яку представляли запорізькі козаки. Не меншою була для запоріжців загроза й з Півдня, від кримських татар, які безперервно спустошували «уходи» та захоплювали в полон козаків. Постійні напади ворогів змусили козаків будувати укріплення для оборони. Спочатку вони заснували окремі городки або січі в різних місцях, у тому числі, напевне, й на о. Великій Хортиці. Пізніше, в зв'язку з посиленням наступу панів і кримських татар на Запоріжжя, козаки для згуртування своїх сил об'єдналися в одну Січ.
Першу письмову згадку про Січ залишив польський хроніст М.Бельський. За його розповіддю, козаки за Дніпровими порогами влітку займалися промислами (рибальством, мисливством, бджільництвом), а взимку розходилися по найближчих містах (Київ, Черкаси та ін.), залишаючи в безпечному місці на острові в Коші кількасот озброєних вогнепальною зброєю і гарматами козаків. Оповідання М.Бельського про запоріжців дає змогу зробити висновок, що об'єднання окремих січей у З. С. відбулося, ймовірно, десь у 1530-х рр. М.Бельський подає відомості і про розміщення козацького Коша на о. Томаківка (поблизу суч. м. Марганця Дніпропетровської області), затопленого нині водами Каховського водосховища. Острів Томаківку (названий пізніше Буцьким, а також Дніпровським і Городищем), який панував над навколишньою місцевістю і був чудовим природним укріпленням, можна вважати місцем, де було засновано Запорізьку Січ як організацію всього козацтва за порогами.

. Макет Запорізької Січі (Історичний музей)

Утворення Запорізької Січі було видатною подією. Січ стала для українського народу могутньою підпорою в боротьбі проти феодально-кріпосницького та національного гніту і проти турецько-татарської агресії. Разом з тим феодали намагалися укріпитися за порогами. Ще в 1533 р. черкаський староста Є.Дашкевич подав литовському сеймові проект побудови фортеці на Дніпрових островах. Вона мала бути форпостом у боротьбі проти турків і татар і проти козацтва, щоб забезпечити панську колонізацію Запоріжжя. Оскільки для здійснення цього проекту в литовського уряду не було коштів, організацію боротьби за оволодіння прикордонням узяли на себе магнати, передусім черкаський і канівський старости. В цьому аспекті треба розглядати і діяльність черкаського і канівського старости князя Д.І.Вишневецького.
За свідченням Д.Яворницького, існували 8 січей:
• Хортицька
• Базавлуцька
• Томаківська
• Микитинська
• Чортомлицька
• Олешківська
• Кам'янська
• Нова (Підпільненська)
Після жорстокого зруйнування у 1775 р. Запорізької Січі російським царатом певен час існувала ще й Задунайська Січ.
Запорізька Січ була обведена високими валами, на яких був частокіл і зруби, що на них ставилися гармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені, будинки, де мешкали запоріжці. Козацька залога на З. С., що звалася також кошем, нараховувала кілька тисяч (іноді це число доходило до 10 тис.) озброєних козаків. На площі містилася церква, будинки старшини, школа та інші господарські та військові споруди. Січова церква і духовенство перебували під зверхністю Києво-Межигірської архимандрії. Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя З. С., де відбувалися Січові ради тощо. Поза валами був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами. Січовики продавали тут продукти своєї праці — рибальства і мисливства. На Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпосництва. На Запоріжжі панував не феодальний примус, а принцип найму. Панівну верству З. С. становили не феодали як привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці, а пізніше, в міру розвитку землеробства та інших галузей господарства — власники великих зимівників, водяних млинів, чумацьких валок тощо. Цим багатіям протистояла сірома (голота) — маса бідняків, позбавлених засобів виробництва і власного житла. Між цими двома протилежними класовими групами стояв прошарок дрібних власників. Із середовища багатого козацтва виходила правляча верхівка — старшина, яка зосереджувала у своїх руках адміністративну владу і судову, керувала військом і розпоряджалася фінансами. Вона представляла З. С. у зносинах із зовнішнім світом. Усю старшину обирали на військовій козацькій раді, причому у виборах мало право брати участь усе козацтво. Однак, незважаючи на це, козацька заможна верхівка в більшості випадків добивалася вигідних для себе ухвал козацької ради. Відзначаючи специфічні риси політичної організації запорізького козацтва, Січ називають «козацькою республікою». Запорізькі козаки становили товариство — громаду, яка поділялася на курені. Найвищим органом влади на Січі була військова козацька рада, у якій брали участь усі козаки. Рада обирала кошового отамана, козацьку старшину, спільно вирішувала найважливіші питання. На З. С. діяв козацький військовий суд, який нещадно карав за вбивство товариша, крадіжки у побратимів. Каралися також приведення у Січ жінок, пияцтво під час походів, кривда жінки, зухвалість до начальства тощо. На Запоріжжі при церквах діяли школи, де діти козаків навчалися письма, церковного читання, співу та музики. Ще одним показником розвитку культури на Січі було шанобливе ставлення запоріжців до книги. Звичайно, купувати та дарувати книги могли дозволити собі лише заможні козаки.

Сформувавшись в умовах жорстокої боротьби проти литовських, польських та українських феодалів, з одного боку, і турецько-татарських агресорів — з другого, З. С. героїчно відстоювала свою незалежність. Литовський уряд, а пізніше уряд шляхетської Польщі, будучи неспроможними ліквідувати Січ, демонстративно відмовилися юридично визнати її існування. Щоб перешкодити втечам селян на Січ і повністю ізолювати Запоріжжя від України, польсько-шляхетський уряд збудував на Дніпрі фортецю Кодак. Проте спроби шляхетської Польщі знищити Січ успіху не мали. Коли слава про подвиги запоріжців у боротьбі проти шляхетської Польщі, Криму й Туреччини поширилася в Західній Європі, допомоги з боку Січі почали шукати уряди багатьох західноєвропейських держав. У 1594 р. за дорученням австрійського імператора Рудольфа ІІ на Січ прибув посол Еріх Лясота, щоб укласти союз проти Туреччини. Не раз у дипломатичні відносини із З. С. вступав і російський уряд. Частими були, особливо після 1654 р., дипломатичні стосунки з Січчю кримського, турецького та ін. урядів. Безперервні війни з турками і татарами, політика ізоляції Запоріжжя від центральних районів України, яку проводив польсько-шляхетський уряд, стояли на перешкоді народній колонізації цього багатого на природні ресурси краю. Протягом 16-17 ст. на Запоріжжі жило кілька десятків тисяч, а інколи тільки кілька тисяч козаків. Головним їхнім заняттям були промисли і скотарство.

Козаки пишуть відповідь турецькому султану — Мехмеду IV, написаний у 1676 році; I. I. Рєпін, 1880-91 рр.

Роль у загальнонаціональному русі та Визвольній війні

Запорізьке козацтво відіграло видатну роль у всіх найзначніших виступах народних мас України проти феодально-кріпосницького гноблення і національного гніту — в повстаннях під проводом Криштоф Косинського (1591—1593 рр.), Северин Наливайка (1594—1596 рр.), Павлюка і Карпо Скидана (1637 р.), Яків Остряниці і Дмитро Гуні (1638 р.). Повстанням у січні 1648 р. запорізькі козаки поклали початок визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. під керівництвом Б. Хмельницького. Саме на Запоріжжі згуртувалися сили, які очолили загальнонаціональний рух проти панування шляхетської Польщі в Україні, що завдав нищівних ударів польсько-шляхетським військам в Жовтоводській битві 1648 р., Корсунській битві 1648 р., Пилявецькій битві 1648 р., Зборівській битві 1649 року та Батозькій битві 1652 р.
Великої слави здобули запоріжці своєю боротьбою проти турецько-татарських загарбників. Їхні походи на узбережжя Криму, Малої Азії та Фракії відбувалися спільно з реєстровими козаками та донськими козаками. Не раз козаки загрожували й Стамбулові, несподівано з'являючись на його околицях та руйнуючи укріплення (1615, 1621, 1624, 1630 рр.). Головною метою цих походів було не тільки ослабити військові сили агресора. Козаки руйнували маєтки татарських і турецьких феодалів і визволяли невільників. Недарма український народ так тепло оспівував козацькі походи в своїх історичних піснях і думах. Визвольним характером козацьких походів пояснювалося і те, що пригноблене місцеве населення підтримувало козаків, коли вони з'являлися на ворожій території.
Поворотним етапом в історії З. С. стала Переяславська рада 1654 р. За З. С. було визнано ті самі права, якими користувалися й інші козацькі війська в Російській державі, передусім право на самоврядування та на прийняття (хоч і не офіційно) збіглих селян. Згодом царський уряд почав посилати запорізькому війську жалування грішми, хлібом, порохом тощо. Одночасно з цим на Запоріжжі почали з'являтися і царські війська, а згодом там почали будувати й урядові фортеці. Під владою Російської держави зміцнилися позиції З. С. у боротьбі проти агресії татарських, турецьких і польських феодалів, а це сприяло, зокрема, народній колонізації запорізьких володінь. Розширювалися межі запорізької території (на півночі до лівих притоків Дніпра — р. Самари та р. Орелі), зросло населення, розвинулися промисли й торгівля.

Встановлення контролю Москви над Запорізькою Січчю

Наступ царату на землі Війська Запорізького
Разом з тим царський уряд використав свої війська і фортеці на Запоріжжі не тільки для оборони краю, а й для встановлення контролю над З. С. в інтересах кріпосницької держави. З. С. поступово втрачала незалежність, зберігаючи, однак, автономію. В 2-й пол. 17 ст. шляхетська Польща, захопивши Правобережну Україну, почала нищити козацтво та реставрувати кріпосницькі порядки, а Крим і Туреччина розгорнули наступ на Україну. В той тяжкий час для українського народу запорізьке козацтво мужньо боролося проти польських, кримських і турецьких агресорів. Особливого значення набули походи запоріжців проти Польщі й Криму під проводом уславленого кошового отамана І.Сірка в 60-х-70-х роках 17 ст.
Запорізьке козацтво підтримувало також антифеодальні виступи народних мас Росії. Під час повстання на Дону під проводом К.Булавіна (1707—1708 рр.) запорізька сірома прийшла на допомогу донській голоті й мужньо билася з царськими карателями. Після поразки чимало повстанців знайшло притулок і захист на Запоріжжі.
Уряд царя Петра І розглядав З. С. як один з осередків визвольної боротьби. Після переходу на бік шведів гетьмана І.Мазепи та частини запорізької старшини й невеликої кількості козаків, царський уряд звинуватив усе запорізьке козацтво в зраді. За наказом царського уряду 14(25).V.1709 р. З. С. було зруйновано (т.зв. Стару Січ, яка містилася на о. Базавлук (Чортомлик)). Частина козаків перейшла на підвладну Кримському ханству територію і поблизу нинішнього Херсона заснувала т.зв. Олешківську Січ. Тут запоріжці потрапили у дуже складне становище. Відрив від рідного краю тяжко позначився на економічному побуті козацтва. Припинився і приплив утікачів з України. Крім того, хан, побоюючись запоріжців, заборонив їм споруджувати укріплення й користуватися гарматами. Бажання козаків повернутися на батьківщину здійснилося лише в 1734 р. Почавши підготовку до війни з Кримом і Туреччиною, царський уряд дозволив запоріжцям повернутися на Запоріжжя. В березні 1734 р. запоріжці заснували на р. Підпільній (рукаві Дніпра), поблизу колишньої Старої Січі, т.зв. Нову Січ.
Кінець Запорізької Січі. Підсумок
Останній період (1734—1775 рр.) в історії З. С. позначився з одного боку, помітним економічним піднесенням Запоріжжя, з другого — поступовим занепадом автономії З. С. і тих порядків, які були властиві їй у ранній період. Посилення феодально-кріпосницького і національного гніту в центральних районах України і відносний спокій на російсько-кримських кордонах сприя-ли народній колонізації Запоріжжя. В 70-х роках 18 ст. населення Запоріжжя становило, ймовірно, 100 тис. чол. У зв'язку з цим ускладнилося й управління краєм. Саме тоді склався адміністративно-територіальний поділ Запоріжжя на 8 паланок (округів). Відбулися зміни і в економіці З. С., що полягали насамперед, у розширенні землеробства, якого раніше майже не було, в дальшому розвитку скотарства і промислів. У сільському господарстві значне місце зайняли зимівники, де успішно розвивалося скотарство, конярство, вівчарство та землеробство. Робочу силу великих зимівників становили наймити. Основна маса населення зосереджувалася, однак, не в зимівниках, а в слободах. Земля вважалася власністю всього війська і Кіш відводив її власникам зимівників і слобідським громадам. Населення слобід виконувало різні повинності. Головною повинністю козака була військова служба на власний кошт. Посполитих звільняли від військової служби, але натомість вони відбували багато інших повинностей на користь війська і сплачували грошові податки. Найману працю широко застосовували і на промислах — рибних, соляних, у чумацтві тощо. Заможне козацтво всіляко обмежувало компетенцію військової ради, прагнуло замінити її радою старшини і «значного товариства». За Нової Січі козацтво почало відокремлюватися від посполитих, перетворюватися на верству, головним обов'язком якої було відбування військової служби, а привілеєм (для більшості в основному тільки формальним) — участь у самоврядуванні, передусім у військовій раді.
Для нагляду за діями кошової старшини біля Січі 1735 р. було збудовано Новосіченський ретраншемент і поставлено військову залогу. Вживалися заходи для перевірки козацьких компутів (списків) і впровадження паспортів. На кордонах Запоріжжя за наказом царського уряду збудовано систему укріплених ліній і засновано військові поселення Нову Сербію (1752 р.) і Слов'яно-Сербію (1753 р.). Після ліквідації гетьманства (1764 р.) З. С. лишалася єдиним українським краєм, де ще зберігалася автономія. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. кордони Росії відсунулися до гирла Південного Бугу, і З. С. втрачала значення форпосту в боротьбі проти турецько-татарської агресії. На початку червня 1775 р. царські війська на чолі з генералом П.Текелієм, що поверталися з турецького фронту, обложили З. С. і 4-5(15-16).VI.1775 р. Не маючи сил боронитися, кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Разом із старшиною його було заарештовано і на пропозицію Потьомкина зіслано одвічно до Соловецького монастиру, де він помер на 113 році життя у 1803 р. Запорізьке військо було оголошене розпущеним. Землі З. С. царський уряд почав роздавати поміщикам, а козаків покріпачувати. Це спричинилося до втечі частини запоріжців на підвладну Туреччині територію в гирлі Дунаю, де вони заснували Задунайську Січ.

Військо Запорізьке

tualon — Wed, 18 Feb 2009 17:33:12 GMT

"Військо запорізьке: склад, устрій, тактика"

Вступ:

З появою козаків починається нова доба в історії українського війська.
Всі наші давніші військові формації організувалися з початку держави, а
мали характер державного війська. Козаччина повстала таким способом, вона
вийшла з суспільних низів, була від початку народним військом. Перші
козацькі ватаги складалися з людей різного походження, різних станів, і
навіть різних народів: їх лучила разом тільки охота до воячки, потреба
поживитись, охота погуляти у степах, здобути собі здобиччю і як скоро
добути, так і скоро потратити. “Доки жита, доки бита” – була приповідка
цих добитчиків.
Але боротьбу з татарами вони вели з завзяттям і ненавистю, готові
були на найсміливіші і найрискованіші походи, не жалувавши свого труду й
крови та цим добували собі славу і любов усього громадянства.
Та це, буйне, нестримне козацтво легко могло піти на бездоріжжя та
пропасти в нетрях анархії. Але найшлися талановиті, ідейні поводирі, такі
як Дмитро Вишневецький, Сагайдачний, Михайло Дорошенко, що зуміли
опанувати небезпечну течію й перетворити козацькі ватаги у правильне ,
дисципліноване військо. Вони очистили козацькі ряди від усякого шумовиння
й анархічних елементів, до війська людей втягнули осілих, зв‘язаних із
землею та хліборобством, кинули між Козацьке військо нові гасла й дали
стану нові завдання. Козаччина почала прислуховуватися до змагань усієї
України, пройнялася ідеєю оборони віри й народу, зрозуміла необхідність
політичної організації, зацікавилася культурою – почула себе частиною
громадянства та його представником. Запорозьке військо стало українським
національним військом.

2. Характеристика козака.
Як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішніми етносистемами запорозькі
козаки загалом були характерними типами свого народу і свого часу. За
описанням сучасників, вони були переважно середнього зросту, плечисті,
ставні, міцні і сильні, на обличчя повні, округлі, а від літньої спеки й
степового повітря смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним
оселедцем на тім’ї, у смушковій гостроверхій шапці, вічно з люлькою в
зубах, справжній запорожець дивився якось похмуро, спідлоба, сторонніх
спочатку зустрічав спочатку непривітно, вельми неохоче відповідав на
питання, але згодом помаленьку лагіднішав обличчя його під час розмови
поступово веселішало, живі проникливі очі засвічувалися вогнем, і вся
його постать дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю й
неповторним гумором. Запорожець був здоровим, вільним від хвороб, умирав
більше на війні, ніж дома.
На війні козак відзначався розумом, хитрістю і умінням. Для того щоб
налякати ворога, запорожці нерідко самі поширювали на свою силу і
непереможність неймовірну чутку, змушуючи й інших вірити в це. У вільний
від походів час запорізькі козаки любили лежати на животах потеревенити,
послухати розповіді інших.

3. Засади Запорізького війська
Запорізькі козаки, живучи в січі без жінок і без нащадків і водночас
щорічно, а часом і щоденно зменшуючись у кількості від війни, хвороб і
старості, всіляко намагалися поповнити свій склад і збільшити своє
військо. Отож зрозуміло, чому козаки приймали у своє товариство кожного,
хто приходив до них і брав на себе певні зобов‘язання, необхідні для
вступу в січ. Люди, близькі до Запорозьких козаків, у своїх спогадах
одночасно свідчать, що в Січі можна було зустріти всякі народності,
вихідців чи не з цілого світу – українців, литовців, поляків, білорусів,
великоросів, євреїв, німців, донців, болгар, волохів, чорногорців,
французів, італійців, іспанців, англійців. Але головний відсоток прибулих
на Січ давала, звичайно Україна.
Та кожному, ким би він не був, звідки й коли не прийшов на Запоріжжя,
доступ у Січ був вільним за чотирьох умов:
- бути вільною і незалежною людиною,
- розмовляти українською мовою,
- сповідати православну віру,
- пройти певне навчання.
Друга умова вимагала, щоб прийнятий, якщо він був не руським, забув
свою рідну мову й говорив козацькою, тобто українською, цю вимоги ніколи
і ніхто не порушував. За третьою умовою він мусив неодмінно сповідати
православну віру, визнавати її догмати, дотримуватися постів, знати
символ віри й молитви; якщо він був католиком, чи мусульманином, повинен
був прийняти православ’я. За четвертою умовою той, хто вступав до січі
повинен був спочатку придивитися до військових порядків, вивчити прийоми
січового лицарства, а вже потім записуватися в число випробуваних
товаришів, що могло бути не раніше, як за сім років.
Вступивши у Січ, новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли вивчав
козацькі правила і вмів коритися кошовому отаманові, старшині й цьому
товариству. У стосунках між козаками брався до уваги не вік, а час вступу

4. Одяг та озброєння козаків.

4.1 Одяг.

Одяг запорізьких козаків початкове був надто простим: на початку
свого історичного існування запорізькі козаки не могли поважно навіть
думати про те, щоб займатися своєю зовнішністю й виряджатися в дорогі
«шати»; козак і злидні тоді були синонімами. До того часу цілком можна
відносити слова української пісні — «сидить козак на могилі та й штани
латає», або слова козацької вірші: «козак — душа правдива — сорочки не
має». Ганяючись за звіром безкраїми степами, глибокими балками,
непролазними лісовими хащами, проводячи ночі переважно під відкритим
небом, висиджуючи по кілька годин у грузькому болоті й густому очереті,
запорожці були більше схожими на злиденних голодранців, ніж на «славних
лицарів», ім'я яких, уже в ранні часи їх існування гриміло в Європі. Та і
в пізній період запорізької історії, коли у козаків уже ввійшли в силу
певні звичаї й певний костюм, багато хто з них, у силу різних випадків на
війні чи у себе вдома, через бідність і злиденність, а часом навіть через
особливе бажання шикнути злиденним одягом, часто вдягався надто просто.
Але з плином часу з одного боку вдалі війни, з другого й сам розвиток
життя багато змінили в поняттях і побуті запорізьких козаків: розбивши
татар чи турків, пограбувавши панів чи євреїв, козаки, повертаючись на
Січ, привозили з собою безліч грошей, одягу й дорогих тканин. Дані, що
дійшли до нашого часу, свідчать, що саме з одягу здобували собі
запорізькі козаки на війні — шуби, жупани, шаровари, сорочки, шапки,
чоботи, чекмені, смушкові шкури тощо .
У XVIII ст. польські письменники вже докладніше описують запорізький
одяг. За їх словами, запорізькі козаки носили шаровари з широким золотим
галуном замість блямів, сукняні напівкунтуші з відкидними рукавами, білі
жупани з шовкової тканини, шовкові пояси з золотими китицями й високі
шапки зі смушковими околицями сірого кольору й червоним шовковим верхом,
що закінчувався золотою китицею. Наприкінці того ж століття сучасник
запорізьких козаків, запорожець Микита Корж, головним одягом запорожців
називає жупан, черкеску, саєтові яскравих барв шаровари, завширшки чотири
аршини, сап'янові кольорові чоботи, шалевий пояс, шапку-кабардинку з
річкового звіра кабарги чи виднихи або видри, оздоблену навхрест
позументом, і, врешті, кудлату вовняну бурку для негоди, звану поляками
вільчурою. Такий одяг, за словами Коржа, запорожці носили вдома в Січі і
в походах під час війни.

4.2 Зброя.
Зі зброї у вжитку запорізьких козаків були гармати, рушниці,
пістолети, списи, шаблі, келепи, стріли, сагайдаки, якірці, кинджали,
ножі, панцери. Історик Зеделлер стверджує, що рушницями, як і шаблями,
запорізьких козаків першим озброїв 1511 р. Яків Собеський на початку XVII
ст. каже, що багато хто з козаків не користувався шаблями, але рушниці
були у всіх. У тому ж столітті про зброю козаків пише Боплан. За його
словами, у запорожців були у вжитку фальконети, ядра, порох, пищалі й
шаблі; вирушаючи в похід, кожен козак брав одну шаблю, дві пищалі, шість
фунтів пороху, причому важкі боєприпаси складав у човен, а легкі залишав
при собі. Пищалі, як зауважив Боплан, були «звичайною» зброєю козаків, з
якої вони дуже влучно стріляли. 1648 р. запорізькі козаки вітали Богдана
Хмельницького пострілами з мушкетів. У тому ж XVII ст. у актах, які
дійшли до нас, є вказівка, що запорізькі козаки застосовували гармати й
пищалі для охорони фортець. В тому ж XVII ст. про зброю запорізьких
козаків згадує літопис Самовидця: за його словами, у запорожців були у
вжитку самопали, шаблі, списи, стріли й обухи, тобто келепи чи бойові
молотки. В середині XVIII ст. про зброю запорізьких козаків пише
Митецький, вказуючи, що у запорізькому війську, як у старого, так і у
малого була вогниста зброя, рушниці або флінти пістолети, холодна зброя
— списи й шаблі, а порох і свинець купували в Польщі й Україні — свій хоч
і робили, але він не відзначався доброю якістю. Більшість цієї зброї
козаки здобували у поляків, росіян і особливо у татар і турків . Головна
маса пороху спочатку йшла від польського уряду, а згодом, після переходу
запорізьких козаків у підданство російського царя, від російського з
Москви у Січ щороку надсилалося жалування запорізьким козакам, а разом з
ним російський уряд надсилав їм певну кількість пудів пороху.
Переважна частина запорізьких гармат, що дійшли до нас, польського,
турецького й російського виробництва, деякі генуезького: «Гармат
запорожці в себе не мають, а використовують несподівано захоплені на
турецьких кораблях і галерах». В самій Польщі гармати (мідні) почали
відливати не раніше XV ст.; через те в першій половині XVI ст. вони були
досить рідкісними як у самій Речі Посполитій, так і в запорізьких краях.
На рахунку була кожна гармата в кожній із польських фортець і в кожній із
запорізьких.
Рушниці (правильніше ручниці, від слова «рука»), або ж самопали, у
запорізьких козаків були найрізноманітніші: більшість була з довгими
стволами, оправлена сріблом з насічками й черню на ложах, стріляла
завдяки покладеному на полицю порохові й припасованому до полиці й курка
кременю. Так само виглядали й менші за розмірами, з «просторнмми»
стволами пістолети, звані запорізькими козаками пістолями; кожен козак
мав при собі чотири пістолети й носив два з них за поясом, а два у
шкіряних кобурах (від татарського «ку-бур» — шкіряний чохол), причеплених
ззовні до шароварів. Рушницями, пістолетами й шаблями запорожці особливо
любили шикувати і звертали на них велику увагу, оздоблюючи дорогою
оправою та прикрасами й завжди намагалися утримувати їх у великій чистоті
(через що й побутував вислів «ясна зброя»)
Списи й ратища (від слова «рать») також широко використовували
запорожці: «козакові без ратища, як дівчині без намиста». Зі списів, що
дійшли до нашого часу, видно, що всі вони виготовлялися з тонкого й
легкого дерева завдовжки в п'ять аршинів, спірально помальованого
червоною й чорною фарбою. На кінці ратища був залізний наконечник, а на
нижньому дві невеличкі, одна під одною, дірочки для ремінної петлі, що
одягалася на ногу. На деяких ратищах робили ще залізну перетинку, щоб
пронизаний списом ворог зопалу не просунувся по спису аж до рук козака і
не зчепився знову битися з ним, адже бувало, що комусь розпанахають
живота, а з нього навіть кров не бризне, він цього навіть не помічає,
далі лізучи в бійку. Деякі списи робили з вістрями на обох кінцях, ними
можна було класти ворогів і сюди й туди. Списи часто служили запорожцям
замість мостів при переході через болота: дійшовши до грузького місця,
вони відразу кладуть один за одним два ряди списів — в кожному ряду спис
і вздовж та впоперек,— і переходять по них; коли перейдуть через один
ряд, відразу стають на другий, а перший знімуть і з нього мостять третій,
та так і перебираються.
Шаблі використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою
довжиною в п'ять четвертей, зате дуже гострі: «як рубоне кого, то так
надвоє й розсіче,— одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель
вкладали у дерев'яні обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова
«пхати»), часто прикрашені на кінці, біля руків'я, якимось вирізаним із
дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки.
Шаблі носили при лівому боці й прив'язували за два кільця, одне вгорі, а
друге нижче середини, вузеньким ремінцем за пояс. Шабля була настільки
необхідною запорізьким козакам, що в їхніх піснях завжди називалася
«шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою».
Загалом про озброєння запорізьких козаків слід сказати, що все низове
військо було озброєне вогнепальною та холодною ручною зброєю; козак-
піхотинець, зокрема, мав мушкет, шаблю й ратище, кінний козак мав мушкет,
шаблю, ратище й чотири пістолети, два з яких носив за поясом, а два в
кобурі біля передньої луки сідла; порох і кулі піший носив у чересі
навколо пояса, кінний — у ладунці через плече. До цього слід додати
кинджали, ятагани, ножі, сокири, стріли й дротики, які використовували ті
й інші.

5. Військо
5.1 Чисельність армії.
Чисельність козацького війська дуже змінилася протягом століть. З
кінцем XVI ст., коли козаччина вперше виступила як окреме, організоване
військо, рахували його від 2000 до 10.000. Так, наприклад, Косинський у
1593. р. мав біля 4000; на австрійську службу 1594 р. запорожці обіцяли
виставити до 6000 добірного війська. Сили Наливайка нараховували 12.000;
у боях під Лубнами було 6.000 учасників, але між ними тільки 2.000
доброго війська.
Число війська зросло сильно в московських війнах, у двох перших
десятиліттях XVII ст. З Дмитром Самозванцем ходило 12-13.000 козаків, під
Смоленськом 1609 - 1611 р. могло бути 30.000, чи навіть 40.000, під
Хотином 1621. р. — понад 40.000. Але серед війська було багато челяді,
джур і всякої помічної служби. Один із тодішніх знавців воєнної справи,
Старовольський, засвідчує 1628. р.: »Самих козаків буває 15.000, але з
новиками виходить сороктисячне військо«.
В 1620-1630 рр. число козаків уже не збільшувалося, а власне —
меншало. В повстанні 1625 р. налічувалось козаків 30.000, а з них у боях
мало загинути 8.000; у переяславській кампанії 1630 р. налічували 37000
повстанців; у московському поході 1633. р. було 30.000 козаків; у
повстанні 1637 р. Павлюк мав 23000.
Для тих часів помітно, як поступово збільшувалося число реєстрових
козаків на королівській службі. В 1575-1576 роках було реєстрових тільки
300, в 1580. рр. — 600, в 1590-1591 р. - 1000 козаків;
у 1622-1623 р. було запропоновано 2000 до 4000; у 1625 р. установлено
реєстр— 6000; 1630 р. збільшено число реєстровців до 8000;
у 1635 р. зменшено до 7000; у новій ординації 1638 р. залишено тільки
6000. Коли почалося повстання 1648. р., сам Хмельницький вимагав тільки
12.000 реєстрового війська.
За Хмельниччини число козацького війська зросло до нечуваної досі
кількості. У Пилявецькому поході військо Хмельницького налічували на
100.000, під Львовом 1648. р. на 200.000, у Зборівській кампанії на
300.000; а й сам Хмельницький говорив московським послам, що під Зборовом
його військо доходило до 360.000 людей. Але в цій великій масі
справжнього війська була тільки невелика частина. Це видко з того, що у
Зборівському мирі Хмельницький погодився на 40.000 реєстрового війська, а
в переяславських переговорах із царем, де він міг вільно ставити свої
умови — не поставив вищого числа, ніж 60.000. Але й це військо, в
порівнянні з арміями, якими розпоряджались на заході різні сильні
держави, було вже дуже велике.
Після смерті Хмельницького починається занепад козацького війська, в
основному через те, що від Гетьманщини відпала правобережна Україна.
Виговський намагався спочатку втримати реєстр 60.000, але в Гадяцькій
умові погодився на 30.000 реєстрового і 10.000 найманого війська. Юрій
Хмельницький і Брюховецький, у переговорах з Московщиною, наполягали на
цифрі 60.000 реєстрового війська. Але Многогрішний у Глухівській умові
1668 р. Погодився на 30.000 війська, і це число збереглося в пізніших
умовах Самойловича 1672. р. й Мазепи 1687 р. Але ж насправді козаків, що
повнили військову службу було куди більше; у ХVІІІ ст. українська армія
знову чисельно зростає. В 1723 р. нараховували 55.241 козаків і до 1000
охотного війська. В описі 1777 р. нараховували аж 179.128 козаків, та не
знати, чи все це були справді озброєні люди, чи тільки ті, що належали до
козацького стану. В 1783. р., тобто останнього року перед скасуванням
козацького війська, числили 176.886 виборних козаків і 198.295 козаків-
підпомішників.

^{5.2 Поділ війська.}
Козацьке військо ділилося на полки, сотні й курені. Полк означав і
відділ війська і округу, де цей відділ дислокувався. В 1620-1630 рр. було
6 реєстрових полків: білоцерківський, канівський, корсунський,
переяславський, черкаський, чигиринський і короткий час ще —
миргородський й лубенський. За Богдана Хмельницького було 17 полків:
білоцерківський, брацлавський, кальницький або винницький, канівський,
київський, корсунський, кропивенський, миргородський, ніжинський,
паволоцький, переяславський, полтавський, прилуцький, уманський,
черкаський, чернігівський, чигиринський, а деякий час ще й бихівський або
білоруський, подільський й інші. В XVIII ст. залишилося козацьке військо
тільки на Лівобережжі (й у Києві); тоді полків було 10: гадяцький,
київський, лубенський, миргородський, ніжинський, переяславський,
полтавський. прилуцький, стародубський, чернігівський.
Величина козацького полку за ці два століття безнастанно зростала.
На переломі ХVІ-ХVІІ ст. козацький полк складався пересічно з 500
людей. Так, відділ козаків, набраних за Баторія, мав 530 чоловік; в 1601.
р. козацьке військо числом 2000, мало 4 полковників; австрійський посол
до козаків 1594. р. Еріх Лясота каже, що на Запорожжі полковник це
старший над 500 людьми. В 1620-1630 рр. козацький полк був уже удвоє
більший, мав 1000 людей. Таку величину полку прийнято в організації
реєстрових козаків того часу. Деколи полк був іще більший; у війську
Сагайдачного під Хотином 1621 р. були полки по 3000, а то й 4000
кіннотників.
За Хмельниччини ця висока чисельність козацького полку збереглася.
Так, під Збаражем 1649 р. »було 23 полковники, а в кожному полку від
5.000 до 20.000; менше 5.000 в полку не було”. В 1651 р. козацькі
полковники говорили московським послам, що у війську то прибуває, то
відбуває людей: »в таких полках, де раніше було по 1000 і 2000, тепер
буває й по 5000«. Але при організації реєстрового війська, після
Зборівської умови 1649 р., прийнято величину полків від 2000 до 3000 і
тільки єдиний ніжинський полк доходив до 1000 чоловік.
У XVIII ст. полк став іще чисельніший. В 1723. р. полки мали,
переважно, 5000 козаків, але ніжинський полк мав майже 10.000 людей. В
1782. р. полки містили по 10.000 до 20.000, а ніжинський доходив до
40.000 виборних козаків.
Полк ділився на сотні. Первісний, невеликий полк мав справжні сотні по
100 людей.
Сотню ділили спершу на десятки, пізніше на курені. В 1581 р. у
реєстровому війську десяток складався з отамана й 9 козаків. В 1601 р.
сотня мала 8 десятників і на одного десятника припадало 12 »чорних«
вояків. Поділ війська на десятки стрічаємо ще й за Хмельниччини. Так на
поміч ханові 1650. р. Хмельницький вислав козаків »одвуконь, з оружжям
добрим, огнистим, один віз на десяток чоловіка«; у поході на Польщу 1651
р. козаки мали по 2-3 бочки сухарів на десяток.

6. Дисципліна
В війні панувала у війську сувора дисципліна. За давнім звичаєм
козакам заборонено було пити горілку підчас походу. Але пізніше цей
звичай, мабуть, не втримався. Сторожі довкола обозу пильнували, щоб
неохочі не втікали з війська і втікачів ловили. В таборі, відбувався не
раз суд і винуватих карали військовими карами: приковували до пушки,
карали киями, а за більші злочини присуджували й смертну кару.
Окремі санітарні установи в ці часи ще не існували. У козацькім
війську бували лікарі і цирульники, але тільки принагідне, не на
постійному військовому утриманні. Похідних шпиталів не було; раненими
опікувалися тільки люди доброї волі, або церковні братства по містах.
Славний козацький шпиталь у Трехтемирові був не справжнім шпиталем, а
захистом для калік та інвалідів. Коли з’являлася де-небудь яка пошесть,
військо ставило застави і не пропускало людей з загороджених околиць.
Військо у поході мало своїх священиків-капеланів, а деколи й похідну
церкву.

7. Бій.
7.1 Табір.
Козацьке командування намагалося провести бій на місці, що заздалегідь
було приготовлене до зустрічі, щоб ворога відразу поставити у невигідну
ситуацію. Це видно особливо у боях Хмельницького, під Корсунем чи під
Зборовом, де гетьман заскочив поляків, непідготовлених до битви.
Базою для війська, що виходило у бій, був табір. Боротьба й оборона з
табору була характерною особливістю козацької тактики.
Табором, називали укладані разом обозові вози, за якими ставало
військо. Такий спосіб оборони був відомий в українських степах уже за
княжих часів; наше військо на безлюдному місці, де не можна було знайти
захисту в терені, заставлялося від половців возами. Табори уславилися у
XV ст. в чеських гуситів, яких звали навіть таборитами, знали його й
литовські й польські війська. Але спопуляризували цей спосіб оборони
козаки; довівши його до незвичайної вмілості.
Табір починали порядкувати тоді, коли військо готувалося до зустрічі з
ворогом. Обозові вози ставали тоді по одному і другому боці війська,
простою лінією, один за другим, у кілька рядів. В 1596. р. Лобода під
Білою Церквою мав табір з п’ятьох рядів возів, Гаврилюк 1637. р. ішов
табором у шість рядів. Посередині ставало військо, піхота і кіннота.
Перед і зад був теж забезпечений возами, там приміщували також артилерію.
Коли ворог надійшов близько, піхота з-поза возів починала стрільбу з
рушниць, як і артилерія. Чи треба було йти вперед, чи відступати, військо
під охороною табору, за кількома рядами возів, було добре забезпечене,
від наступу.
Табір бував деколи дуже просторий. Під Берестечком 1651. р. табір
Хмельницького мав мати по сім верстов уздовж і вшир. В оборонному таборі
вози ставили близько один біля одного і зв’язували одне до одного їх
колеса. Деколи звертали вози оглоблями до ворога.

7.2 Кіннота у бою.
До бою рушала наперед кіннота, а саме невеликі відділи, що викликали
ворога на герць.
З якою зброєю виступала кіннота до атаки, про це докладно не відомо. У
давніших часах козаки трималися татарської тактики, здалека обстрілювали
ворога з луків, зблизька вдаряли списами. За Хмельниччини деякі козацькі
відділи мали вже пистолі. Компанійці в XVIII ст. мали короткі рушниці або
пістолети. Але в остаточній зустрічі з ворогом вирішальною зброєю
вершника була шабля і бій на шаблі акцію закінчував.
Козацька кіннота не була високоякісною. Боплан зазначає: »На коні вони не
найліпші; мені траплялося бачити, як 200 польських кавалеристів
примушувало втікати 2000 найкращого козацького війська«. Подібно
висловлюється один поляк перед боєм під Берестечком: »Піше військо буде
битися добре, але на комонник слаба надія: один добрий юнак може
відігнати 10 кінних козаків«. Саме тому Хмельницький був змушений
користуватися татарською кіннотою у битвах з поляками.

7.3 Тактика піхоти.
Вирішальну роль в козацькому війську мала піхота. З початком битви
піхотинне військо пробувало в таборі, під охороною таборових возів. Коли
кіннота почала вже герці й увага ворога звернулася на неї, виходила
піхота, стараючись непомітно підійти до ворожих позицій.
На догідному місці піхота насипала шанці. В тому козаків уважали за
незвичайних майстрів. »Про них кажуть, що нема на світі війська
зручнішого закладати шанці, як козаки«, свідчить семигородець Кравс.
Козаки вміли чудово використовувати характер терену, особливо горбки,
яри, річки, болота, багна. »Для козака, що живе над Дніпром, вся надія, й
відвага в воді, ріці, болоті«, пише учасник козацької війни 1637-38. р.
»Коли козак не має води, болота або яру, то пропав. З цим багато може,
багато вміє, багато доказує, — без цього »глухий німець«, нічого не вміє
й як та муха, гине. Тим-то зима, коли вже копати не можна, коли ніяк
водою не втечеш — для нього суворий неприятель; але весна, літо, а
почасти й осінь, це його хліб, скарб, достатки і всяка фортуна«...
До шанців козаки вживали лопат і мотик. »Козак має ці обидва прилади
на одному держаку, завсіди привязані до пояса, ними він сипле землю й
робить укріплення проти кінноти серед безмежних рівнин своєї країни«,
оповідає папський нунцій. У німецькому описі битви під Лоєвом 1651. р. є
згадка про те, що й кожний кінний козак мав лопатку при сідлі. Козацькі
шанці складалися з окопів, ровів і ям, де ховалися козаки від обстрілу.
»Кожний має свій захист, яму в землі. Ставши на ноги, вони стріляють із
рушниць, а коли стріляє ворог, ховаються по ямах, і жадна куля їх не
влучить«, описує Павло Алепський.
Копаючи шанці, піхота підступала все ближче до ворога. До ворожих
позицій заходили не тільки з фронту, а й з боків; не раз і близько свого
табору встановлювали засідки і старалися приманити туди ворога. Не раз і
кіннота під напором ворога наслідувала піхоту: зсідала з коней або
»спішувалася«, обкопувалася шанцями й так боронилася.
З-поза шанців козаки обстрілювали безперервно ворога. Козацька
стрільба бувала незвичайно густа та сильна. Очевидець поляк запевняє,
що в бою під Кумейками козаки вистріляли 50.000 куль. Сильний вогонь
піхоти звичайно вирішував битву, — так було в боях під Корсунем,
Пилявцями, Зборовом, Конотопом. Під обстрілом із мушкетів ворожа кіннота
не могла довго витримати й утікала з утратами, — тоді й козацька кіннота
могла здійснити нову атаку.

8. Висновок

Розвиток козацького війська тривав три століття – з кінця XV до кінця
XVIII ст. і припав на період бездержавності українського народу. В
найкритичніший момент історії, коли вирішувалося питання самого існування
нашої нації, народ спромігся витворити військову силу, яка в боротьбі з
нерівними супротивниками не лише зуміла вистояти, а й здобути політичну
свободу. Проте слід одразу ж наголосити, що поняття “народ” не є тотожним
поняттю “чернь”, саме національна еліта сформувала з розрізнених напів-
терористичних загонів потужну мілітарну республіку.
Із поглибленням польського національного та релігійного гніту та
збільшенням татарського нахабства козаки все більше усвідомлювали себе як
єдина дієва українська сила. Остаточно перехід від “козацького вільного
лицарства” до “народу руського” відбувся в період Хмельниччини під час
боротьби на всіх можливих напрямках.
Козацький устрій, вироблений у причорноморських степах, почав
використовуватись тепер для управління всією територією Української
держави; козацьке військо перетворилось на регулярну армію і окрему
соціальну верству, утворився устрій, який якнайкраще відповідав
світогляду та традиціям нації. Інша річ, що цей позитивний етап тривав
недовго з огляду на ряд причин, які ще довго впливатимуть на нашу
історію.

Хотинська фортеця

tualon — Tue, 17 Feb 2009 16:02:03 GMT

Хотинська фортеця

Хоти́нська форте́ця— фортеця 13 — 18 століття у місті Хотин, Україна. Сьогодні на території фортеці розташований Державний історико-архітектурний заповідник «Хотинська фортеця». Одне з семи чудес України.
Хотинська фортеця веде свій початок від Хотинського форту, що був створений у 9 столітті князем Володимиром Святославичем як одне із порубіжних укріплень південного заходу Русі, у зв'язку з приєднанням до неї буковинських земель. Форт, який згодом було перебудовано у фортецю, знаходився на важливих транспортних шляхах, що з'єднували Київ із Пониззям, пізнішим Поділлям, і Придунав'ям.
Укріплення було споруджено на кам'янистому мисі, утвореному високим правим берегом Дністра і долиною впадаючої дрібної притоки. На початку воно являло собою замкнений земляний вал з дерев'яними стінами і оборонними спорудами. Завданням форту було оборона поселення Хотин і переправи через річку. Перша кам'яна фортеця була невеликою. Вона була розташована на самому мисі, там де сьогодні там стоїть північна башта, і простягалася на південь до теперішнього комендантського палацу. Впродовж століть ця фортеця була таким собі «Феніксом», її неодноразово піддавали реконструкції та розширенню, вона потерпала і зазнавала руйнації від рук завойовників і знов відбудовувалася.
Наприкінці 11 століття Хотин належав до Теребовлянського князівства. У 1140-х роках він перейшов до Галицкого, а з 1199 року — Галицько-Волинського князівств.
У 1250—1264 роках князь Данило Галицький і його син Лев, перебудовували фортецю. Навколо неї з'явилися семиметрова кам'яна стіна та рови шириною до 6 метрів. У північній частині фотреці звели нові невеликі укріплення. У другій половині 13 століття її перебудовували генуезці.
В 1340-х роках Хотин увійшов до складу Угорського королівства, а з 1375 року вже перебував у складі Молдавського князівства. Молдавський володар воєвода Стефан III Великий значно розширив межі фортеці. Він особисто керував її реконструкцією. Було зведено прикрашений геометричними орнаментами мур шириною 5-6 і висотою 40 метрів, три башти, рівень двору фортеці піднімають на 10 метрів та розділяють на Княжий двір і двір Воїнів. Були вириті глибокі підвали, які служили приміщеннями для вояків. Саме після цієї реконструкції Хотинська фортеця практично повністю набула свого сьогоднішнього вигляду. Упродовж 14 — 16 століть вона була резиденцією молдавських господарів.
У 1476 році фортеця відбила напад турецьких військ султана Мухамеда ІІ. Проте на межі 15 — 16 століть Молдовська держава стала васалом Османської Порти і розмістила у Хотинських стінах яничарську залогу. Турки ще більше посилили обороноздатність фортеці.
У 1538 році під проводом Яна Тарновського місто Хотин було штурмом взято польскими військами. Вони зробили підкоп фортеці, зруйнували три башти і частину західної стіни. Після її здобуття, поляки відновили Хотинську цитадель у 1540 — 1544 роках, але згодом втратили її. У 1563 році Дмитро Вишневецький з п'ятьма сотнями запорозьких козаків знову захопили фортецю і утримували її тривалий час.
У травні 1600 року після того, як війська правителя Валахії і Трансильванії Міхая Хороброго Михая Хороброго захопили Сучаву Сучаву, господар Молдови Молдови Ієремія Мовіла зі своїм оточенням, серед якого були його брат Семен Мовіла (батько майбутнього київського митрополита Петра Могили Петра Могили) і колишній на той час правитель Трансильванії Сигізмунд Баторій (племінник короля Речі Посполитої Стефана Баторія), знайшли прихисток у Хотинській фортеці, якою володіла тоді Польща.
У 1615 році польські війська знову прийшли у Хотин, а вже у 1620 турецька армія захоплює місто.
В жовтні 1621 року, українсько-польські війська під проводом Петра Сагайдачного та Якова Бородавки (40 тис.) і Яна Кароля Ходкевича (35 тис). виграють п'ятиденну битву в турецької армії Порти (300 тис.). 8 жовтня 1921 султан Сулейман Другий підписує Хотинский мирний договір, дуже незручний для Туреччини. Згідно договору турецько-польський кордон проходив по Дністру. Польща передає Хотин туркам.
Богдан Хмельницький весною 1650 року на певний час звільняє Хотин. В 1653 році на лівому березі Дністра в Жванецькій битві брав участь хотинський гарнізон турків. В листопаді 1673 року Хотинська фортеця знову перестає бути турецькою, Ян Соболевський з польсько-українсько-молдовською армією зайняв Хотин.
1699 рік Хотинська фортеця переходить від Польщі до Молдовського князівсьва згідно з Карловицьким мирним договором. В 1711 в Хотин знову приходять турки.

Мавринський майдан

tualon — Sun, 15 Feb 2009 20:31:37 GMT

Таємниці Мавринського майдану

Неподалік від міста Павлограда (Дніпропетровщина) є земляна споруда: величезна, таємнича, незрозумілої конфігурації. З висоти дельтаплана – це гігантський загадковий символ.
Земляна споруда має немало таємничих особливостей.
СЛІДИ МИНУЛИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ
Сьогоднішнє село Межиріч кілька десятиліть тому складалось з двох сіл: Маврине – в південно-східній частині, і Межиріч. Слово “майдан” для жителів сіл було звичним.Був Межиріцький майдан – за селом, на заході, і Мавринський – в східному напрямку. Межиріцький майдан майже не зберігся, хоч цю місцевість продовжують називати майданом.Мову поведемо про Мавринський майдан, який десь десяток років тому назвали Козацьким. Саме зацікавленість історією Запорізького козацтва привела мене до цієї теми.
В липні 2001 року мені поталанило побачити цей майдан з висоти орлиного польоту. Це були відеокадри, зняті з дельтаплана і люб'язно продемонстровані мені директором Незалежного Павлоградського телебачення І.Д. Ледіним.
Побачене вразило незвичною формою, величчю, неповторністю і особливою загадковістю:
– чітка, правильна геометрична форма зрізаного конуса з глибокою котловиною;
– верхівка конічної земляної споруди має виразну кільцеву заглибину і нагадує по кільцевій формі отвір гончарного горщика, української макітри;
– в верхівці є явна щербина (як виявилось – не одна);
– симетрично від конічної споруди відходять змієвидної форми земляні вали, по чотири з кожного боку від щербини...
Моє перше візуальне враження від всього побаченого було: павук! З лапками...
Як відповісти на запитання:
– хто будував цей величезний земляний майдан?
– коли, в які часи він збудований?
– з якою метою був побудований майдан?
– чому він має таку дивну конфігурацію?
Почались пошуки. Музеї, бібліотеки, зустрічі з людьми, вивчення літератури. Окремі пошуки були не досить вдалими, дані про майдани майже відсутні, проте інші відомості наче самі мене знайшли. Про мою зацікавленість дізналось чимало людей, моя їм вдячність за надану мені допомогу.
З'явилось сім версій розгадки таємниць Мавринського майдану. Але спочатку дещо з історії вивчення майданів.
СТЕПОВІ ПІРАМІДИ НАШОГО КРАЮ

Словник іншомовних слів повідомив, що слово “майдан” східного, тюркського походження і означає “площа”, переважно в розумінні: базарна площа.
Нам більше відомі кургани, які в цій місцевості, як і в більшості областей України, називають “могилами”. З дитинства пам'ятаю величезну могилу над річкою в центрі села Межиріч, в зимовий час заїжджену санчатами. Най відчайдушніші дітлахи після таких спусків опинялись на протилежному березі замерзлої Вовчі. Були могили в степу, довелись їх бачити поблизу села Оженківки з “сторожами” – кам'яними бабами, які покірно склавши руки на своїх животах, завжди дивились на схід сонця. Не збереглись, не дійшли вони до нашого часу. Немало могил-курганів розорано, знищено зосліпу, зопалу, від незнання, чи від небажання замислюватись...
Кургани, могили, ці “степові піраміди” – чиїх рук вони? Археологи говорять, що їм більше, ніж по 4 тисячі, а можливо й 6 тисяч років. В різні віки окремі поховання велись вже на стародавніх курганах-могилах. Лівобережна від Дніпра територія була багата на такі “степові піраміди”.
Наш край особливий. На цьому великому роздоріжжі тисячоліттями перетинались шляхи, відкриті древнім поселенцям в усі сторони світу.

З ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ
Десь років 500 тому поряд з нашою місцевістю проходив Муравський шлях (від Перекопу, перетинав річки Вовчу, Самару, Оріль і аж ген... до Тули). Із історичної пам'ятки того часу «Книги большому чертежу»: «...от гнилой Орели до верх реки Терновки вёрст с 20,... а Терновка пала в Самару... от Муравского шляху. А на реке Терновке стоит человек-камень (каменный), а у него кладут из Беля-городу станичники, осматривавшие вверенное охранению их пространство и о состоянии онаго подававшие донесения, так называемые доездные памяти, а другие памяти кладут на Самаре у двух девок каменных. А от каменного человека до Самары вёрст с 30...
«…а ниже Волчьих вод пала в Самару река Бык от Волчьих вод вёрст с 10. А меж Волчьих вод и Быком мечеть татарская каменная, сажень с 20. А лесу с тех мест до Перекопа нет. А вверх по Быку дорога Муравская…» (1584-1598р.р.)
В плині віків загублено немало. Місце, де річка Тернівка дійшла до річки Самари, зникло від підтоплення шахтними водами, де були кам'яні баби – залишається лише здогадуватись і вираховувати...
Та все ж далекі предки залишили немало своїх пам'яток, щоб засвідчити про себе в незворотньому плині років, віків, тисячоліть...
В Павлоградському краї ще 14 років тому налічувалось 445 курганів і 236 курганних груп. В Новодачинській сільраді – 35, Вербській – 31, В'язівській – 29, Богуславській – 22, Кочерезькій – 19, Троїцькій – 18 і т.д. В тому переліку згадується про “курган з вусами” і гостру могилу поблизу села В'язівок, про “курган-ромашку” біля Привовчанки.
Є похилівський великий майдан в В'язівку, є майдан між селами Булахівка і Карабинівка, є в Кочережках (в цих селах говорять: мaйдан, з наголосом на першому складі, а не майдaн). Є залишки майданів в Павлограді: в Соснівці, є в Городищі – біля колишньої 5-ї школи і при виїзді на Малоолександрівку. Щось чули про майдани в далекому дитинстві жителі села Богуслав...
Вдалось знайти достатньо вичерпне визначення, що таке майдан, у археологів:
«Майдани в найпростішій “класичній” формі – це земляні споруди, які складаються з кільцевого валу, входу, що веде до кільцевої заглибини, і бокових насипів-крил. Часто зустрічаються значно складніші споруди цього типу, як правило, з кількома входами і відповідним числом подвійних чи потрійних крил. Деякі майдани мають посередині кільцевої заглибини різноманітні виступи. Подекуди перед входом збереглися сліди напівзасипаних ям. Це один тип майданів. Існують десятки його варіантів. Інший тип – майдановидні споруди, що складаються з безлічі виступів і впадин...»
Бачений десяток років тому Мавринський майдан особливого враження на мене не справив: на досить великій території нагромадження чудернацьких пагорбів і впадин. Але побачене з дельтаплана – це щось занадто таємниче і загадкове, про що не можна не думати і не шукати розгадки.
Дві версії розгадки таємниці Мавринського майдану лежать на поверхні. Мені про них розповіли в Павлоградському історико-краєзнавчому музеї. Щось додатково вивчивши, подаю їх вам.

ВЕРСІЯ ПЕРША. МАЙДАН – КОЗАЦЬКА ОБОРОННА СПОРУДА

Майдан з його дивовижними валами цілком можливо використовувався запорізькими козаками як сторожова вежа і як оборонна споруда.
Козаки завжди були напоготові до бойових зіткнень. На півдні загрожували набіги турків і татар, 3 півночі – литовські і польські феодали. Окремі історики висловлюють припущення, що саме козаки будували цю споруду. Або ж використовували для цього кургани, які після такого втручання втрачали свою звичну форму.
Дмитро Іванович Яворницький в «Історії запорізьких козаків» (том І, розділ «Охорона кордонів вільностей запорізьких козаків», видання 1892р. і 1990р.) відмітив: «Могили служили у запорізьких козаків пунктами для спостереження за рухом тих же татар. Більшість могил існувало до появи запорожців: в них поховані останки вождів відомих народів чи племен; таким чином запорізькі козаки використовували вже готові земляні насипи і тільки пристосовували їх для своєї стратегічної мети. Але безсумнівно, що для цієї мети вони споруджували нові земляні насипи...»
Якби майдан не вдалося побачити зі значної висоти, можливо б не з'явились запитання, які налаштовують на нові роздуми:
– чим пояснити дивну симетричність змієвидних земляних валів, зорієнтованих в східному і західному напрямках?
– яке призначення кільцевої заглибини на верхівці земляного конуса?
– чому щербини-підкови на верхівці конуса мають такий орієнтир: схід, захід, південь?
– для такого будівництва необхідні були час і сили значно більші, ніж у хоробрих, войовничих запорізьких козаків;
– і ще необхідні були немалі геометричні знання: зрізаний конус занадто правильної геометричної форми. Форми незрозумілої, якби мова йшла про фортифікаційну споруду.
ВЕРСІЯ ДРУГА. МАЙДАН – СЕЛІТРОВАРНЯ
Є думка про те, що майдани утворились після грабіжницьких розкопок звичайних курганів, або після влаштування в них селітрових розробок.
Був, виявляється, колись такий промисел. Польські джерела свідчать, що в 1613 році поляки розкопували могилу Скоробір на Полтавщині і робили в ній селітру.
Французький інженер Гійом Левассер де Боплан, який віддано служив польському королю, прожив на Україні 17 років і збудував для поляків чимало бойових укріплень, залишив безцінний для нас скарб: свою працю, видану в Франції в 1650 році, «Опис України, кількох провінцій королівства польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн». В розділі «Про звичаї і заняття українського люду» він писав: «…Трапляються знавці всіх ремесел, необхідних людині... Вони дуже добре виготовляють селітру, якої вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох...»
Україна була багата на поклади самородної селітри. В вісімнадцятому столітті селітрові заводи були майже в усіх повітах Полтавщини, були на Харківщині. В дореволюційних працях археологів, які вивчали майдани, припускалось, що майдани – це зруйновані стародавні кургани з метою використання землі, багатої на селітру. Окремі дослідники вказували на те, що земляні вали утворені від розкопок курганів (вивозився ґрунт через отвори-підкови). Селітру варили в чанах, великих казанах. Процес добування селітри триває кілька років.
Можливо така доля спіткала і Мавринський майдан. У істориків нашого краю є така думка. При такому припущенні залишаються питання:
– чітка симетричність земляних валів;
– за об'ємом земляні вали перевищують об'єм землі з котловини;
– збережена чітка кільцева заглибина на верхівці конуса;
– отвори-підкови залишаються досить високо над рівнем землі, щоб зробити припущення, що через них вивозився ґрунт і складався в симетричні бурти – земляні вали.

ДИХАННЯ ПРЕДКІВ

Майдани і майдановидні споруди, виявляється, були досить поширені на території України і навіть в суміжних з Україною областях Росії, особливо в Воронезькій області.
В.П. Андрієнко (Харківський університет) в праці «Майдани і майдановидні споруди України» підкреслював, що тільки в Царичанському районі Дніпропетровської області налічувалося понад 40 майданів (чи збереглись вони за ці роки?).
В дев'ятнадцятому столітті на півдні сьогоднішньої України і Росії велись планомірні роботи по вивченню курганів, переважно скіфо-античних споруд ІІІ-І тисячоліть до нашої ери.
Віддамо належне: археологи дев'ятнадцятого століття звернули увагу на конструктивні особливості земляних насипів. В 1869 році на І Археологічному з'їзді Росії було запропоновано розділити кургани на могили-захоронення і “прості” земляні насипи, які могли мати різне призначення: як сторожові пункти чи маяки, кордони або навіть обсерваторії. Тоді ж таки були виділені кургани обрядові, які в лісостеповій зоні Україні називались “майданами”. Було відмічено, що майдани відрізняються від інших земляних споруд вишуканими формами і нагадують якісь гігантські символи.
Звернемо увагу на «Інструкцію для наукового дослідження курганів» того часу, в якій були запропоновані стандарти для опису форм земляних насипів: «напівсферична, конусоподібна, продовгувата, з вершиною гострою, тупою чи впалою». В цій же інструкції підкреслювалось: «розкопка, невірно і неповно описана, не тільки не має користі для науки, але й шкідлива: руйнуючи історичний пам'ятник, вона може привести до невірних в науці висновків».
Проте в ті часи археологи-копачі цікавились переважно курганами, які мали захоронення і речові цінності. Конфігурація, чудернацька архітектура земляних насипів копачів не цікавила. Відомі на той час “кургани з вусами” (дугоподібними валами), а також “довгі кургани” вважались відхиленням, “окремими казусами”.
Археологи дореволюційного періоду все ж залишили немало праць по вивченню майданів. Були припущення, що це зруйновані кургани, які використовувались для добування селітри, або як фортифікаційні споруди – у запорізьких козаків. Окремі дослідники пропонували гіпотезу про культове, обрядове призначення майданів. Археолог А.А. Бобринський звернув увагу на майдан Бурти біля села Цвєтна Чигиринського повіту Київської губернії. Ще в1898 році в своїй публікації він відмічав; «З висоти пташиного польоту всі насипи майдану мають представляти щось схоже на величезного павука... Відсутність могил під майданами, його своєрідна форма..., все це виправдовує припущення, що такі споруди необхідно відносити до насипів які мали служити не як захоронення, а як обрядово-релігійні».
Ну як не згадати моє перше враження від відеозйомки Мавринського майдану з дельтаплана: павук! З лапками...
Залишається дивуватись: спостереження і опис майдану Бурти Бобринський здійснив 104 роки тому, літаки і дельтаплани тоді ще не літали. Звернемо увагу на такі особливості майдану Бурти, зафіксовані Бобринським:
– основні земляні відростки майдану спрямовані між сторонами світу (мабуть, фіксували схід і захід сонця в періоди зимового і літнього сонцестояння);
– найбільш складний відросток хрестоподібного “павука” (його челюсті) звернені на північний захід, на захід сонця в день літнього сонцестояння.
В двадцятому столітті вчені мало цікавились майданами. Унікальний майдан Бурти загинув під бульдозерами. Про припущення археолога А.А. Бобринського якщо хтось і згадував, то як про чудакуватість.
Безперечна схожість Мавринського майдану і майдану Бурти надихнула мене на нові пошуки.

МАЙДАН ЗБЛИЗЬКА

Без сумніву, Мавринський майдан – споруда, на диво збережена в незворотному плані віків і тисячоліть; і має велику історичну цінність.
Зблизька ще раз вдалось побачити цю споруду 21 вересня 2001 року, в день осіннього рівнодення.
Земляна споруда знизу нагадує простий пагорб, достатньо високий, і не викликає особливих емоцій. Вражає величезна котловина зрізаного конусу. Кільцева заглибина по верхівці котловини не так рельєфно вимальовується зблизька, як з висоти. Внизу, в котловині – незрозумілі пагорби, зміщені від центру. Два великих отвори-щербини по верхівці котловини дивляться на північний схід і північний захід. Ще одна щербина, менша – на південь. Від щербини на сході (саме ця частина добре ввійшла в відеокадри з дельтаплана) внизу від основи йдуть великі земляні вали по чотири, ніби напівкільцем, назустріч з обох сторін.
Ближче до щербини на заході також від основи справа йдуть напівкільцем чотири земляні вали. Зліва – якесь чудернацьке нагромадження змієвидних валів. Тут необхідний погляд з висоти. Моє припущення: можливо це хвіст рака або скорпіона...
При заході Сонця один з пагорбів в котловині має видовжену овальну форму. Сонце дивилось в щербину-підкову. На мій погляд, на пагорбу можна пересуватись при спостереженні заходу Сонця від зимового до літнього сонцестояння, а в дні весняного і осіннього рівнодення бачити Сонце з центру цього майданчика. Найдовший земляний “вус” – 65 метрів.
Всі інші розміри майдану даю з моєї орієнтовної оцінки. Моє припущення може бути вірним на 80%:
– довжина кола основи майдану (зрізаного конусу) – біля 250 метрів;
– довжина кола по верхівці – 120 метрів;
– діаметр котловини вгорі – 40 метрів;
– довжина ребра від основи до вершини – 25 метрів;
– глибина котловини – 6 або 10 метрів;
– кут нахилу – від 37° до 45°.
Підкреслюю: необхідні точні виміри.
ТРЕТЯ ВЕРСІЯ. МАЙДАН – СВЯТИЛИЩЕ
Ймовірно, що майдан – це своєрідним храм, релігійно-культова споруда, оповита таємницею священних знань.
З моїх спостережень, майдани розташовані поблизу дуже древніх поселень, городищ. Якщо слово “майдан” з сивої давнини, то це було місце для збору людей.
Можливо, це був комплекс для релігійних обрядів, моління, жертвоприношення і поховання.
У Сонця, Місяця, зірок просили своєчасних дощів, тепла, врожаю, приплоду, здоров'я, достатку. В ім'я всього цього приносили в жертву тварин. Тут здійснювався ритуал проводів у Вічність через вогнище. На цьому місці мислили про вічність і про безсмертя душі...
ЧЕТВЕРТА ВЕРСІЯ. МАЙДАН – НЕБЕСНИЙ КАЛЕНДАР, АСТРОЛОГІЧНА ОБСЕРВАТОРІЯ
Цілком можливо, що майдан – це грандіозний, неповторний календарно-обсерваторний комплекс. В наших географічних, природнокліматичних умовах з спекотним літом і суворою зимою було важко жити без обліку часу.
Дізнатись, коли починається той чи інший сезон (а в цілому – новий річний цикл) далекі предки могли по руху Сонця, Місяця, зоряного неба. Спостереження, спілкування з небом входило в обов'язки релігійних служителів, мудрих жреців. Для цього використовувались щербини-підкови. Сонце заглядало в ці отвори під різним кутом, а по центру – в дні осіннього і весняного рівнодення. Спостерігали схід або захід Сонця над яким-небудь орієнтиром, який показував на точку сходу або заходу Сонця в моменти весняного і осіннього рівнодення, зимового чи літнього сонцестояння і оголошували про початок нового сезону. Для спостережень використовувались майданчики в котловині.
Якусь роль, мабуть, відігравали “вуса” – змієвидні вали, які відходять від отворів, внизу назустріч один одному.
Між вусами-валами були (згідно класичного визначення майданів) пагорбки і лунки, можливо і стовпи, вони відігравали роль орієнтирів, коли Сонце з'являлось із-за горизонту або ховалось на ніч.
А ще велись спостереження за Місяцем. Сонце рухалось по небосхилу зі сходу на захід, а Місяць – з заходу на схід.
Спостерігали за Сиріусом: після семидесятидобової перерви перед сходом Сонця на горизонті з'являлась найяскравіша, зірка – Сиріус і сповіщала про літнє сонцестояння.
Придивлялись до Юпітера з його дванадцятирічною циклічністю.
Отже, Мавринський майдан – це місце для зв'язку небесних і земних явищ, для обліку часу, для спілкування з Місяцем, Сонцем, далекими зорями.
Ця версія вимагає, крім логічних міркувань, наукового підходу, наукового обґрунтування. Для цього треба глянути на майдан не лише мені, але і науковцям, по-новому. Як з висоти («большое видится на расстоянии»), так і в іншому, глибинному аспекті: психологічному, з висоти здобутих знань світовою археологією.
Для переконливості приведу чотири приклади відкритих зовсім недавно стародавніх календарів-обсерваторій.
Найбільш відомий з них – англійський Стоунхендж (“кам'яний сарай”, “висяче каміння”). Багатьом відомі телевізійні кадри: в отвір з двох каменів з перекладиною падають сонячні промені. Це – Стоунхендж. Споруда у формі кілець з гігантських каменів-валунів, оточених трьома холами з лунок (по 30, 30 і 56 лунок – останнє коло). Все це оточено двома великими валами діаметром 100 і 115 метрів. Вхід дивиться на північний схід. На вході – кам'яний стовп-менгір. Якщо стати в центр комплексу, то через кам'яну арку можна бачити Сонце якраз над менгіром в день літнього сонцестояння. В інші дні точка сходу Сонця знаходиться справа від менгіра, і за півроку вона опише по горизонту дугу в 78°. Реєструючи схід Сонця над менгіром, можна вести облік часу.
Цій споруді більше 4 тисяч років. В 1963 році дослідники висловили припущення, що це храм і гігантська обсерваторія одночасно. Вчені доводять, що складна архітектура Стоунхенджа могла попереджати про сонячні і місячні затемнення: одинадцять особливих точок комплексу дають 16 точних напрямків на Місяць і Сонце. А кут між Сонцем і Місяцем в дні зимового і літнього сонцестояння дорівнює 90°!
В Німеччині недавно знайшовся свій Стоунхендж: розкопано стародавній храм, якому 7 тисяч років. При аерофотозйомці чітко видніються два набори концентричних кіл. Діаметр найбільшого – 120 метрів. Є двоє воріт: північно-східні і південно-східні. Камені культової споруди чітко орієнтовані по Сонцю в момент літнього сонцестояння.
Вчені Румунії припускають, що знайдені нещодавно кам'яні круги і квадрати – не просто ритуальна споруда, а кам'яний календар, причому досить точний. Він був створений даками. Даки – народ, який 2050 років тому утворив на території Румунії міцну і незалежну державу.
І ще свіжа, знахідка. На території Ізраїлю (до 1967 року це була територія Сирії) випадково в 1968 році на найвищому пагорбі Голанських висот було виявлено цікавий об'єкт. Вперше його побачив військовий льотчик з літака, бо поблизу розгледіти його важко. З великих кам'яних валунів складено п'ять концентричних кілець з найбільшим діаметром 152 метри. В центрі – курган діаметром 20 метрів. Є два виходи; на північний схід і південний схід. Вчені, які зацікавились цим, об'єктом років сім тому, визначили, що в 3000 році до нашої ери перші промені Сонця літнього сонцестояння світили через північно-східні ворота в центр кургану. В той же момент південно-східні ворота показували на Сиріус, Цій споруді більше 6 тисяч років. Називають її “круги рефаїмів” (рефаїми – біблейське плем'я богатирів-гігантів). Ймовірно, що це була астрономічна обсерваторія і небесний календар. Вчені намагаються розгадати: навіщо для календаря чи обсерваторії така масивна, грандіозна споруда, яку можливо розгледіти лише зі значної висоти. Йдуть пошуки розгадки іншого призначення цієї споруди. Стрілка компасу в цьому місці веде себе неспокійно, але пласти залізної руди не виявлені.
Повертаючись до Мавринського майдану і сподіваючись на дослідження вчених, подаю їм ще дві нові ідеї.
Перша. Майдан – це не символ павука, а символ рака (“хвіст” треба вивчити). Більше 2-х тисяч років тому літнє сонцестояння випадало на сузір'я Рака. Символом сузір'я Рака тоді був краб, який за формою нагадував повний місяць.
А можливо – це скорпіон? І треба говорити про сузір'я Скорпіона, Найяскравіша зірка цього сузір'я Антарес – навігаційна зоря.
Друга ідея, більш фантастична. Якщо охопити велику систему майданів на території України і півдня Росії – можливо це земна карта зоряного неба?..
Щось вивчали і будували далекі предки для спілкування з Небом і Вічністю...
ПРО ДЕЯКІ ТАЄМНИЧІ ОСОБЛИВОСТІ МАВРИНСЬКОГО МАЙДАНУ

Дослідження світової археології останніх десятиліть в вивченні-древніх цивілізацій все більше переконують, що нам необхідно відмовитись від зверхньої самовпевненості в оцінці знань, розумової діяльності, технічного рівня життя людей, далекої дохристиянської епохи.
Звернемо увагу на окремі загадкові особливості майдану.
Перше. Майдан є чудовим резонатором. Жителі села Булахівки, які не перестають дивуватись своїм майданом, і дзвінкоголосі межирічани, які на собі перевірили цю особливість Мавринського майдану, розповіли мені, що якщо внизу, в котловині говорити зовсім неголосно, то на верхівці конуса все сказане чудово чути без мікрофона.
При здійсненні релігійних обрядів такий підсилювач мав, мабуть, значний емоційний ефект.
Друге. Як мені розповіли, в котловині майдану ніколи не затримується вода, якими 6 не були дощі чи сніги.
Досвідчені геологи і лозоходці могли 6 зацікавитись цією особливістю майдану.
Третє. Це спостереження, яке прийшло мені на думку не відразу, здивувало і насторожило: досить велика територія майдану з його чудернацькою конфігурацією і територія на кілька десятків метрів довкола – практично гола. Крім низькорослої трави, жодного, ні найменшого кущика. Неподалік є скручене маслинове дерево.
Юннати намагались садити на майдані верби, але дерева рости відмовились.
На що я відповідаю: дерева тут не приживуться. Пташка тут не сідає, звір сюди не заглядає. Здавалось би, за сотні, і, мабуть, тисячі років тут мав вирости хоч би терен, але...
Можливо тут особливий глибинний ґрунт, з якого зроблений майдан, дійсно багатий на селітру?
Кургани-могили, які не розорані, не зруйновані, також рідко коди заростають чим-небудь, крім степової трави.
Древні вавілоняни свої зіккурати, які були одноразово храмами і обсерваторіями, будували в місцевостях, де не було каменю, з глини і очерету... І такі споруди пережили тисячоліття...
А можливо, тут іде сильний викид підземної енергії? І тому походеньки по майдану мають бути обережними. Доки вчені не сказали свого вагомого слова про стан підземних пластів, про особливості потоку енергії в котловині і по змієвидних “вусах”.
П’ЯТА ВЕРСІЯ. МАЙДАН – РЕЗОНАТОР, СТАРОДАВНЯ СИСТЕМА ЗВ’ЯЗКУ
Котловина майдану – глибока, напівсферичної форми. Що вона нагадує? Макітру – велику глиняну посудину, такої ж сферичної форми і має таку ж кільцеву заглибину.
Можливо, ця котловина-макітра – для передачі звукового сигналу, своєрідний дзвін?
Факт звукового резонансу місце має. Перевірено сучасниками. Можливо і змієвидні “вуса”, які відходять від отворів, також служили цій меті. До речі, з моїх поверхових спостережень: “вуса” йдуть напівкільцем, ніби намагаються охопити таку ж площу круга, як і котловина, а довжина найбільшого “вуса” орієнтовно дорівнює половині довжини кола по верхівці конуса. Можливо, в цьому ключик до розкриття таємниць майдану?..
Ймовірно, майдан з його резонансними властивостями використовувався:
– для здійснення релігійних обрядів, які завжди мали супроводжуватись особливою магічною загадковістю і емоційним потрясінням;
– для передачі звукового сигналу на певну відстань.
Згадаємо, що найближчі майдани, із відомих, були за кілька кілометрів від Мавринського майдану: на півдні, на заході, на північному заході (Городище, Межиріч, В'язівок).
Отже, майдан – сигнальний пристрій для передачі інформації на відстань.
Для вчених – немалий неосвоєний пласт...
ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ НА ШЛЯХУ ДО ПОШУКУ ІСТИНИ

Майдани вивчались мало. Існує штамп для археологів: це просто зруйновані кургани-могили.
Моя зацікавленість дає мені певні підстави пропонувати найсміливіші версії в пошуках розгадки таємниць Мавринського майдану. Для обґрунтування нових версій звернемось до додаткової інформації.
В процесі пошуків зацікавив мене такий факт: ще в дев’ятнадцятому столітті на території України було немало земляних споруд різної конфігурації: конічної, напівсферичної форм, земляні насипи з вершиною гострою, тупою чи впалою, змієвидні насипи поблизу річок, так звані “кугуми”. Зауважу, насипи мали не природний, а штучний характер – створені руками пращурів, і розміри мали гігантські. За їх створенням – чийсь розум, чиясь організуюча сила.
Задля чого? Що значили для древніх ці споруди? Яку роль вони виконували? Що примушувало древніх відриватись від буденного життя, від хліба насущного, щоб зводити такі насипи?
Незабруднені технічним розгулом електромагнітних хвиль, древні були дітьми природи. Щось вони знали про істинну суть Землі і Неба, про їх вплив на людський організм, тонко відчували земну і космічну енергію.
Будівництво храмів всіх часів, всіх релігій, майже на всіх континентах, будівництво пірамід, курганів, древніх поховань здійснювалось на місцях, які мали зв'язок між Землею і Небом... Є місця на землі благодатні, а є дуже небезпечні.
Особливі місця:
– невидимі нам розломи земної кори, які тягнуться на тисячі кілометрів;
тріщини глибоко в землі довжиною по кілька кілометрів, що ніби невидимою сіткою пронизують поверхню землі;
– глибинні пустоти;
– підземні водні потоки...
В місцях розломів різко змінюються умови життя. Особливо небезпечні такі зони для хворих людей. Геопатогенні, біопатогенні зони спричиняють погіршення самопочуття, а з іншого боку – сприяють підвищенню життєвого темпу, загострюють силу сприйняття.
Геологічні відхилення дають на поверхню активне підземне імпульсне випромінювання, створюють нестабільне енергетичне поле з невидимими потоками електромагнітних, гравітаційних, інерційних хвиль.
Природу підземної енергії вивчено мало. Використовувати таку енергію людство, здається, ще не навчилось.
Вчені все більше припускаються думки, що дуже, дуже давно земляни вміли використовувати таку енергію собі на благо.
Немало древніх храмів, святилищ в Єгипті, в Індії будувались на місцях розломів земної кори.. Як мовлять легенди, в цих місцях особливим людям відкривались знання древніх...
Древні єгиптяни, вавілоняни, тольтеки знали, що випромінюють енергію гори, озера, ріки, дерева...
Базальтові скелі, які йдуть глибоко з-під землі, найбільш міцно пов'язані з земним нутром. Через них іде сильний викид підземної енергії. В такому місці жити – все рівно, що жити поряд з високовольтною лінією.
Гора, яка має круті схили і гостру вершину, чудово приймає космічну енергію і випромінює її гострим пучком або через “ребра”.
Гора зі зрізаною вершиною (як і вулкан) приймає широкий спектр космічного випромінювання. І випромінює така гора також широким крилом на значну відстань.
Плоска гора менше сприймає енергію космосу, але випромінює більше підземної енергії.
Випромінювачами енергії є моря, ріки, озера. Довгі і вузькі річечки мають великий енергетичний потенціал, але він охоплює вузьку територію по течії ріки.
В сферичних утвореннях енергетичні потоки спрямовані по-іншому. Енергію вони одержують всією поверхнею і сила цієї енергії закручується в них по спіралі, звивається, ніби змія. Випромінюють сферичні споруди також всією поверхнею, “змії” з величезною силою розкручуються – сфера віддає накопичений потенціал.
Вавілоняни і шумери споруджували будівлі-піраміди, які були подібні до гір, стели і обеліски – схожі на дерева, амфітеатри – напівсфери. І попередньо прораховували: де, чому і що має бути побудованим.
Підсилюють енергетичне поле конструкції в формі піраміди, циліндра, конуса, Люди древніх цивілізацій вміли використовувати такі споруди як генератори енергії. Найбільш відомий накопичував і випромінювач енергії – піраміда. На цьому знанні стояла єгипетська цивілізація.
На єгипетські піраміди з їх незрозумілими ходами і камерами вчені вже не дивляться як на лише гробниці фараонів.
Енергія пірамід мала велику силу. Цією енергією лікували людей, приводили в дію складні механізми, переміщували величезні кам'яні блоки.
В Єгипті комплекс пірамід Гізи (піраміда Хеопса, піраміда Хефрена і вдвічі менша – Мікеріна) зорієнтовані чітко по підземному розлому земної кори. Одна з гіпотез: це астрономічний об'єкт. Друга гіпотеза: це лікувально-оздоровчий комплекс (використовувався простір довкола пірамід, а не всередині). Третя гіпотеза: це енергетичний комплекс, щось на зразок електростанції. В певний час цей комплекс пірамід накопичував енергію, а в інший час – розподіляв. Єгипетські піраміди, як не диво, мають зрізані вершини. Це дозволяло єгиптянам краще оперувати енергетичними потоками. Жреці і фараони Єгипту вміли цю енергію трансформувати, передавати іншим на певну відстань (через обеліски, менгіри).
Цікаво, що Земля багата на стародавні гігантські пірамідоподібні споруди: в Єгипті 34 стародавні піраміди, в Латинській Америці – 16, на Тибеті – понад 100, Є піраміди в Індії, Китаї, Мексиці, на островах Тихого океану, навіть в Тулі і поблизу Архангельська.
Сенсаційне повідомлення липня 2001 року: в Криму, поблизу Севастополя вздовж чорноморського узбережжя знайдено сім рукотворних пірамід, на цей раз – підземних! Вчені шукали воду методом геогідродіагностики, а знайшли піраміду.
Прилади зафіксували понадвисоку частоту в радіусі 100 метрів. Підземна піраміда має висоту 45 метрів, довжину сторони основи – 72 метри, відношення 45:72=1:1,6 стандартне для відомих пірамід (“золотое сечение”, “золотий перетин”). За попередніми оцінками за своїм віком піраміди значно старші стародавніх єгипетських пірамід (Можливо, належать допотопній Атлантиді на місці Чорного моря?)... (Новые сведения о "Крымских Пирамидах").
Як геометрична споруда, піраміда не перестає дивувати вчених. Побудована з врахуванням “єгипетського трикутника” – на основі закону “золотого перетину” – піраміда має благотворну енергетичну силу: впливає позитивно на живі істоти, всередині піраміди гинуть патогенні віруси і бактерії, а їжа може зберігатись свіжою досить довго.
Наш колишній земляк Олександр Голод кілька років тому на одному з наукових семінарів в Москві запропонував сенсаційну доповідь: «Пирамида в пропорциях “золотого сечения” – генератор жизни. Эффект формы пирамиды, как фактор гармонии структуры Пространства». На той час він побудував 15 пірамід із склопластику висотою 22 метри в Запоріжжі, Воронежі, Краснодарі, Тольятті і інших містах. Служать вони благородній меті, зокрема, використовуються з лікувально-оздоровчою метою. До речі, за кордоном всі наукові дослідження піраміди, як споруди, носять закритий характер, не афішуються.
На законі “золотого перетину” побудована вся гармонія світу. Піраміда, в основу будови якої покладений цей закон, має цілющі властивості тому, що має форму, подібну до кристалу. Все в світі подібне до кристалу: кристалоподібна наша ДНК, молекули води, алмаз... Піраміда працює, як інструмент діагностування, викликаючи болючі прояви в органах і може привести хворий орган в норму, посилаючи правильні по модуляції хвилі і лікуючи пошкоджені клітини.
Будь-який кристал – сильний накопичувач і випромінювач енергії.
Піраміди Єгипту зведені на особливих місцях земних надр, були могутніми накопичувачами і провідниками енергії земної і енергії космічної. На вершинах багатьох пірамід було зображене око, “всевидюче око”. На вершині піраміди Аменемхета напис: «Душа Аменемхета выше Ориона, и она соединяется с преисподней». Вислів із «Тексту пірамід»: «Небеса простёрли к тебе свои лучи, дабы ты мог подняться на небо, подобно оку Ра».
Православна церква, як будова, – видозмінена піраміда. Аналоги піраміди – мечеть, буддійський храм, синагога, кірха, костел і інші культові споруди. Для всіх храмів при будівництві обирається особливе місце. Всередині храму будь-якої релігії має зосереджуватись, акумулюватись енергія. Пірамідальна форма храму змушує планету віддавати енергію. Звичайно, якщо вірно вибране місце при будівництві храму.
Що цікаво: в церкві людина має стояти обличчям на схід, а двері мають бути на заході. Мабуть, це пов'язано з фізичними особливостями природи, космофізичними факторами, з Сонцем і рухом планети Земля, з цілющими енергопотоками Космосу і Землі.
Освоївши додаткову інформацію, повернемось до споруд України (які були і зникли, і які збережені).
СИСТЕМА КУРГАНІВ, МАЙДАНІВ – КАРТА ГЕОМАГНІТНИХ ЗОН?
Подумки оглянемо, де пройшли майдани: зі сходу по лісостеповій зоні Росії, лівобережній лісостеповій території України. Чигирин, Жовті Води – це вже правий берег Дніпра. І безліч курганів, могил, насипів різної конфігурації в цьому краї і на півдні України. Всі вони, мабуть, були пов'язані, наче сіткою, і вказували на сильні геомагнітні зони.
Можливо, варто вивчити, на яких земних розломах, на яких підземних покладах будувались ці споруди?
Д.І. Яворницький в ілюстрації до «Історії запорізьких козаків», т. З, подає «Земляні укріплення поблизу Жовтих Вод», які він обережно називає «на місці польського табору». Схематичне зображення, загальний малюнок, розміри (в саженях) конструкцій в вигляді концентричних пагорбів з котловинами і валів-вусів поблизу поселень Миколаївка, Докторівка, Жовте і Камчатка, як на мій погляд, свідчать: це майдани. А тепер згадаємо, на яких місцях геологічних утворень вони побудовані. І яке тут мало бути енергетичне поле...
Що внизу, під поверхнею Мавринського майдану: геологічна тріщина, пустоти, підземна ріка? Чи цінні поклади підземних надр?
Звичайно, гіпотеза про геомагнітний характер майданів і інших земельних споруд виникає паралельно пошукам розгадки таємниць Мавринського майдану. Будувався майдан не задля того, щоб повідомити нам, сьогоднішнім, що знаходиться під поверхнею землі.

Змієві вали

tualon — Sun, 15 Feb 2009 16:34:49 GMT

Змієві вали

Змі́єві вали́ — грандіозні земляні укріплення (насипи висотою 6-8 м і шириною 14-16 м), залишки яких розташовані майже по всій лісостеповій та степовій території України.
Загальна довжина близько 2000 км.
Зміст

• 1 Легенда
• 2 Походження валів
• 3 Топонімія
• 4 Класифікація

Легенда
За легендою, їх проорав Змій, який постійно нападав на жителів Подніпров’я, аж поки Кирило Кожум’яка (за іншими версіями легенди ковалі Кузьма та Дем'ян) не поборов його і не запряг до плуга. Земля, вивернута з борозни, проораної Змієм, й утворила величезні насипи. Дотягнувши плуг до річки (або за іншими версіями до моря) Змій від утоми та спраги випив занадто багато води й загинув, а вали люди назвали Змієвими.
Походження валів
Більшість дослідників вважає, що високі насипи великої довжини виконували роль суцільних загороджень і були ефективними засобами захисту осілого населення лісостепу від легкої кінноти степових кочівників, зводячи нанівець їхню головну перевагу — швидкість просування та раптовість нападу. Те, що загроза йшла зі степу, підтверджує конструкція валів та загальна спрямованість їхніх ліній — вали віялом розходяться з півночі на південь та південний схід, утворюючи паралельні лінії.
Те, що зараз виглядає як залишки невиразних земляних насипів, колись було потужним та складним укріпленням — суцільні вали висотою 10-15 метрів, шириною основи до 20 метрів, на дерев'яному каркасі, в деяких місцях у вигляді 5-6 паралельних земляних укріплень, з ровом глибиною до 2-3 метрів. Будівництво таких споруд вимагало величезної кількості людей та централізованого управління, тобто було можливим лише за умови існування держави на цих територіях. Тому в історичній науці довгий час вважалося, що ці укріплення були побудовані за часів Київської Русі, хоча є багато аргументів на користь того, що були вони створені набагато раніше. Про це, зокрема, свідчить і те, що вже за руських часів виникнення Змієвих валів мало вигляд легенди.
Є підстави стверджувати, що Змієві вали були споруджені набагато раніше племенами, які заселяли територію українського лісостепу та мали державну організацію. Ними могли бути скіфські племена доби раннього заліза (7-6 ст. до н. е.) або племена черняхівської культури (2-6 ст. н. е.).
Дендрологічний та вуглецевий аналіз залишків дерв'яних укріплень в валах дозволяє зробити висновок, що вали були побудовані готами.
Більша частина Змієвих валів розорена. Руйнування триває і в наш час.
Топонімія
На окремих ділянках споруди носять різні назви, характерні лише для конкретних місцевостей — Великий вал, Маленький, Чорний, Отаманський, Половецький, Окоп, Перейма, Турецька гребля. Іноді той самий вал на одній ділянці має назву Змієвого, а в іншій частині називається Трояновим (Траяновим).
Класифікація
В Україні прийнято виділяти 11 груп цих пам'яток:
• Змієві вали Київщини — найбільша система укріплень на правому березі Дніпра, що складається з валів різної висоти і довжини. Загальноприйнятно Змієвими називати саме залишки валів по ріках Віта, Червона, Трубіж, Стугна і Рось, які й посьогодні збереглися в доброму стані, досягають місцями 15 м заввишки і десятків кілометрів у довжину.
• Змієві вали Переяслава — двовалова система укріплень неподалік нинішнього міста Переяслав-Хмельницький Київської області.
• Змієві вали Посулля — назва широкого валу, що тягнеться по правому березі ріки Сула від її гирла до середнього плину і його відгалужень, що доходять ледь не до міста Суми.
• Змієві вали Полтавщини — два переривчастих вали, що розташовані по правих берегах рік Ворскла і Хорол.
• Змієві вали Харківщини — всього два могутніх редути довжиною 20 і 25 кілометрів біля Харкова і Змієва відповідно.
• Змієві вали Поділля — назва цільного валу, що тягнеться від середнього плину ріки Південний Буг до районів центральної Черкащини і невеликої кількості менших валів цього ж району.
• Змієві вали Волині — загальна назва великої кількості невеликих за розмірами і довжиною валів, що містяться в чотирикутнику Львів-Луцьк-Рівне-Тернопіль.
• Кримські вали — трирядова система укріплень між Азовським і Чорним морем на Керченському півострові.
Ще в середині I тисячоріччя до нашої ери Геродот писав, що для захисту від скіфів місцеве населення викопало широкий рів і побудувало вал від Таврійських гір до Меотійського моря. Вал одержав назву Кімерійського.
• Нижній Троянів (Траянів) вал — розташований на території Бесарабії, тягнеться від селища Затока до міста Білгород-Дністровський.
• Верхній Троянів (Траянів) вал — починається біля міста Бендери (Молдова) і тягнеться до ріки Прут безперервною лінією, потім різко повертає і з'єднує річку з дунайско-чорноморськими лиманами Ялпуг, Котлабуг і Сасик.
• Троянові (Траянові) вали Подністров'я — система валів, що знаходяться між містами Тернопіль і Кам'янець-Подільський. Мають переривчастий характер. Складаються з двох ешелонів центрального ланцюга і хаотично розкиданих валів; окремі з них знаходяться навіть на Буковині.